Каракал.

Як домашні улюбленці каракали стали популярні зовсім недавно, але відомі вони ще з глибокої давнини. Люди зуміли зробити з цих безстрашних і спритних хижаків добродушних і грайливих компаньйонів. Познайомимося з ними ближче в нашій статті.

Опис виду

За мірками дикої природи каракали (від тюркської qara qulaq — «чорне вухо») — кішки середніх розмірів, але на контрасті зі звичайними домашніми улюбленцями вони мають значний вигляд. Це високі та стрункі хижаки з довгими кінцівками, шерстю пісочного або червоно-бурого кольору, великими вухами з чорним забарвленням і характерними пензликами волосся на кінцях.

Незважаючи на «дике» походження, таких кішок досить легко приручити. Якщо їх правильно виховувати і поводитися з ними доброзичливо, вони не проявляють агресії щодо людей. І все ж авторитет в очах каракала потрібно вміти заслужити. Новоспеченому власнику важливо стати для кошеняти незаперечним авторитетом. В іншому разі вихованець буде прагнути домінувати над оточуючими, і з його поведінкою можуть виникнути великі проблеми. Тож людям без досвіду поводження з кішками заводити такого гіганта не варто. Не підходить каракал і для сімей з дітьми: великий кіт з неприборканою вдачею може легко травмувати або налякати дитину.

Загалом же одомашнені каракали — енергійні, грайливі та рухливі кішки з веселою вдачею. Вихованцям таких розмірів необхідний простір: власна обладнана кімната або окремий вольєр у приватному будинку. При утриманні у квартирі їх бажано щодня виводити на прогулянки. Вони люблять людську увагу, не терплять самотності та від нудьги можуть влаштувати в будинку справжній погром. Тому власнику потрібно бути готовим приділяти екзотичному коту багато часу, за який він відплатить взаємною любов’ю і відданістю.

До якого роду належить каракал?

Тривалий час учені вважали каракалів одним із підвидів рисі. Але пізніше більш детальні дослідження виявили суттєві генетичні відмінності між ними, і цих кішок виділили в окремий рід. З’ясувалося, що каракали відокремилися від їхнього спільного предка приблизно на мільйон років раніше, ніж рисі, і розвивалися самостійно.

Загалом існує дев’ять підвидів каракалів:

• Західноафриканський,
• Північноафриканський,
• Габонський,
• Намібійський,
• Нубійський,
• Трансваальський,
• Звичайний,
• Індійський,
• Туркменський.

Найближчі їхні «родичі» — зовсім не рисі, а сервали й африканські золоті кішки.

Ареал проживання

Каракали — одні з найпоширеніших хижаків на планеті. Вони водяться в більшій частині Північної та Центральної Африки, на всьому узбережжі Аравійського півострова, на Близькому Сході, в Малій і Середній Азії аж до Кавказу (незначна популяція в передгір’ях Дагестану та на узбережжі Каспійського моря).

Воліють селитися в саванах, степах, посушливих рідколіссях і напівпустелях. Живуть і полюють у густій рослинності, оскільки вона допомагає маскуватися. Каракали здатні бігти швидко, але недовго, тому нападають на свою здобич переважно із засідки. У дикій природі їхніми жертвами найчастіше стають дрібні гризуни, зайці, птахи, рідше — рептилії, інші хижаки (лисиці), їжаки, комахи. Хижаки намагаються уникати відкритих просторів і активні переважно в нічний час.

У кожного каракала є своя територія, яка може доходити до кількох десятків і навіть сотень квадратних кілометрів. Вони розмежовують її за допомогою міток з власним запахом і не терплять на ній чужинців. При цьому ареал одного самця може бути в кілька разів більшим, ніж у самки.

Розмір і зовнішній вигляд

Каракали — кішки середнього розміру, з міцною статурою, стрункими та сильними кінцівками. Довжина тіла в середньому від 60 до 100 см, а висота в холці — до 45 см. Самки зазвичай важать до 13 кг, самці завжди трохи більші — до 20 кг.

Голова невелика, округлої форми. Морда клиноподібна і коротка, з дещо незграбними обрисами. Шия середня, корпус трохи розтягнутий. Задні кінцівки значно довші за передні: добре розвинена мускулатура дає змогу каракалам стрибати з місця на 3,5 метри заввишки і на 4-5 метрів завдовжки. Лапи широкі і дають можливість легко пересуватися сипучим ґрунтом (піском тощо). Хвіст — короткий за співвідношенням із тілом (25-30 см).

Шерстний покрив і забарвлення

Шерсть каракалів може бути довжиною від 15 до 30 мм залежно від сезону і температурних умов ареалу проживання. За структурою щільна і м’яка, добре захищає від холоду і сильної спеки. Линяють такі кішки двічі на рік — восени та навесні.

Забарвлення шерсті різниться залежно від ареалу проживання: чим більше в регіоні опадів, тим воно темніше. У більшості каракалів, що мешкають в Азії, на Аравійському півострові та в Північній Африці, воно пісочно-бежеве, а в Південній Африці — мідно-червоне з відтінками коричневого. Самки завжди дещо світліші за самців.

У представників усіх дев’яти видів чорною шерстю покрита задня частина вух, за що вони й отримали свою назву. Чорним у каракалів виділені лінії слізних каналів і обведені очі — ймовірно, це природний захист від сонячного світла. Також по дві вертикальні темні лінії є над очима і на подушечках вібрис.

В ділянці живота і внутрішньої поверхні лап шерсть світліша, кремово-біла, іноді з дрібними темними плямами. Білим забарвлені також ділянки навколо очей, подушечки вібрис, нижня щелепа і комірцева зона.

Колір райдужної оболонки очей — сірий, зелений, або різних відтінків від жовтого до бурштинового чи мідного.

Навіщо каракалу пензлики на вухах?

Вуха цих котів великі, розташовані прямо вертикально і досить далеко одне від одного. Їхні кінчики прикрашають пензлики з жорсткого чорного волоса довжиною 40-60 мм. Фахівці досі не дійшли єдиної думки, для чого вони призначені. Висуваються такі версії:

• Вони допомагають кішкам маскуватися у високій траві;
• З їхньою допомогою вихованці відганяють від обличчя мух та інших комах;
• Ці пучки волосся служать для внутрішньовидового спілкування.
• Вуха каракалів неймовірно рухливі, а такі пензлики характерні тільки для їхнього сімейства, тому більшість учених схиляється до останньої версії — що вони призначені для внутрішньовидової комунікації.

Характер і звички

Навіть виведені в неволі каракали мають незалежну вдачу хижаків. Виховати з них поступливих і добродушних улюбленців не так просто: цьому доведеться присвячувати багато часу щодня, а починати потрібно від самого моменту появи кошеняти в будинку.

У ранньому віці вони мають звичку в грі нападати на господарів, від якої їх потрібно обов’язково відучити. Така модель поведінки сформована інстинктами: коли малюки каракалів бавляться — вони кусають і нападають одне на одного та на свою матір (яку в неволі замінює власник), відпрацьовуючи важливі мисливські навички. Поки кошеня маленьке, це може здаватися кумедним, але кігті та зуби дорослого вихованця можуть завдати людині серйозних травм.

Ці кішки активні та енергійні, не переносять самотності. Їм необхідні щоденні фізичні навантаження і розваги, інакше всю невитрачену енергію вони стануть направляти на руйнування навколишнього оточення.

Каракали ревно ставляться до своєї території, проте можуть уживатися і з іншими вихованцями — за умови, що ті жили на ній раніше. Вони непогано ладнають як з кішками, так і з собаками. Але про сусідство з пернатими і гризунами не може бути й мови: сильний мисливський інстинкт «степових» котів не дасть їм порозумітися.

Якщо господар зуміє м’яко, але впевнено продемонструвати кошеняті своє авторитетне становище і привчить його до всіх встановлених у домі порядків без грубощів і застосування сили, то в підсумку він отримає врівноваженого та миролюбного улюбленця, який не поводитиметься агресивно без причини.

Утримання каракала в домашніх умовах

Кішкам таких габаритів для комфортного життя потрібно багато простору. Ідеальними умовами буде просторий, спеціально обладнаний вольєр у приватному будинку. У ньому необхідно облаштувати різні комплекси, де каракал зможе відпрацьовувати свої природні навички: стрибати, лазити по деревах і імітувати полювання. Також у ньому потрібно передбачити місце для відпочинку, де вихованець буде захищений від негоди.

Багато хто утримує «степових рисей» і в міських квартирах. Але в такому разі вихованцеві краще виділити окрему кімнату площею мінімум 12-15 м². Звідти слід прибрати всі меблі, які він може зіпсувати, а також усі потенційно небезпечні для нього предмети (електроприлади, дроти, тендітні вироби тощо). Кімнату також необхідно обладнати тренувальними комплексами, встановити кігтеточки (найкраще з цільного масиву дерева). Крім цього, «міського» каракала слід вигулювати на шлейці 1-2 рази на день. Грати з ним також потрібно щодня. При цьому краще використовувати безпечні іграшки (на шнурках або паличках), щоб улюбленець вас випадково не травмував. Також йому потрібні і спеціальні предмети для самостійної гри, з якими можна розважатися, поки господарів немає вдома, інакше в хід для цього можуть піти речі самих власників.

Привчити цих гігантів до туалету неважко: вони від природи кмітливі. Але й лоток потрібно підбирати відповідних розмірів, щоб коту не було тісно. Як наповнювач підійде натуральний субстрат (наприклад, деревний). Відмінність каракалів від багатьох інших видів кішок у тому, що вони не закопують свої екскременти. Швидше за все, для них це один із способів розмітки території. Тому господарям потрібно стежити за чистотою лотка постійно, вчасно прибирати відходи життєдіяльності та міняти наповнювач.

Що їдять каракали?

Чорновухі хижаки рідко погоджуються харчуватися готовими кормами, тому складати меню для них, найімовірніше, доведеться окремо. Вони віддають перевагу натуральним продуктам, близьким до свого природного раціону. Насамперед — нежирне м’ясо і птиця: кролик, нутрія, перепілки, ягня, індичка тощо. Багато заводчиків рекомендують годувати їх цільними тушками гризунів і курчат: так каракали отримують повний комплекс поживних речовин, що містяться не тільки в м’ясі, а й внутрішніх органах «жертви». Якщо такої можливості немає, то до м’яса слід додавати субпродукти, а один раз на тиждень — морську рибу. Також допустимо доповнювати меню овочами (кабачок, броколі, морква тощо) і вітамінно-мінеральними комплексами (за призначенням ветеринарного лікаря).

Каракалам залежно від віку і комплекції може знадобитися від 300 до 800 г корму на добу. Щоб правильно розрахувати норму харчування і підібрати необхідні продукти, краще звернутися до ветеринарного дієтолога. Годувати їх слід 1-2 рази на добу окремо від інших вихованців, щоб не викликати почуття ревнощів через їжу.

Здоров’я і тривалість життя

Каракали мають від природи міцне здоров’я і відмінний імунітет. Наразі немає даних про будь-які генетичні патології, успадковані цими кішками. Але їх також потрібно щорічно вакцинувати і регулярно обробляти від зовнішніх і внутрішніх паразитів.

У дикій природі такі вихованці в середньому живуть 10 років. У домашніх умовах і за умови ретельного догляду тривалість їхнього життя збільшується практично вдвічі — до 19-20 років.

Схожі види і породи та відмінності від них

У світі є чимало кішок, що зовні нагадують каракала, і іноді між ними виникає плутанина. Розповімо про деяких із них.

Рись

Довгий час чорновухих котів відносили до цього роду, і навіть зараз їх нерідко називають «степовою риссю». Але, на відміну від каракалів, рисі дещо більші (до 65-70 см у холці) і масивніші, відрізняються забарвленням, малюнком, структурою шерсті та деякими іншими анатомічними особливостями (наприклад, посадкою хвоста).

Сервал

Один із найближчих родичів каракала. Відрізняється від нього плямистим забарвленням, більш витягнутим тілом (до 130 см завдовжки), довгими лапами і великими за розміром вухами. До того ж сервали люблять селитися поблизу водойм, а каракали — в посушливих місцях.

Каракет

Гібрид каракала та абіссінської кішки, виведений штучним шляхом. Від свого дикого «батька» успадкував багато рис зовнішності, але відрізняється меншими габаритами, не такими довгими пензликами на вухах і звичками домашнього кота. Каракет — це своєрідний «адаптований» для домашнього утримання варіант каракала.

Цікаві факти про каракала

• Одним з ареалів проживання каракала є Індія. Там їх досі називають «гепардами для бідняків». Річ у тім, що в давнину знатні й багаті люди часто заводили у своїх будинках екзотичних вихованців, зокрема гепардів. Люди ж зі скромнішими статками задовольнялися одомашненими каракалами.
• Полювати на диких тварин можна не тільки за допомогою гончих собак. Гепардів і каракалів у давнину також використовували для загону дичини на території сучасних Індії, Ірану, Сирії та Єгипту.
• Каракали володіють такою спритністю і швидкістю реакції, що встигають схопити зі зграї птахів, що злітає, відразу декількох.
• Ці кішки бігають дуже швидко, але тільки на короткі дистанції: витривалість і довге переслідування здобичі — не їхній коник.
• Чорновухі хижаки зустрічаються навіть на території Росії — у передгір’ях Дагестану. Щоправда, чисельність їхньої популяції в цих місцях невелика — всього лише близько 300 особин.

Утримувати каракала в будинку непросто, і впоратися з цим зможе тільки впевнений у своїх силах, турботливий і уважний господар. Для такої людини цей хижак стане відданим і добрим другом, своїм виглядом демонструючи неповторний шарм і велич дикої природи.

Що принесе 2025 рік власникам тварин.