Парвовірусний ентерит — це гострозаразне інфекційне захворювання собак, яке зустрічається найчастіше у молодих та / або невакцинованих тварин. Протікає важко та характеризується високим рівнем смертності.

Класифікація

Парвовірусний ентерит може протікати надгостро, гостро та підгостро. Проводиться умовне виділення кількох форм захворювання — інтестинальної, міокардитної та змішаної, найчастіше з яких зустрічається інтестинальна, внаслідок чого захворювання має характерну назву.

Етіологія

Збудником парвовірусного ентериту є парвовірус, який відрізняється високим ступенем патогенності та стійкістю у зовнішньому середовищі (має стійкість до багатьох дезінфікуючих засобів, тривало зберігається в активному стані у виділеннях тварин, особливо при кімнатній температурі). Передача захворювання здійснюється при контакті тварин-вірусоносіїв (як тих, які мають клінічні ознаки захворювання, так і реконвалесцентів-носіїв, які залишаються деякий час після одужання джерелами виділення вірусу) з інтактними тваринами. Також вірус передається через предмети догляду, одяг персоналу (у притулках та розплідниках) чи власників тварини. Парвовірус присутній у блювотних та калових масах, а також інших екскретах. Не виключені також інші шляхи передачі захворювання.

Парвовірус проявляється тропність до тканин, які швидко діляться, тому основну дію в організмі чинить на клітини епітелію слизової оболонки шлунково-кишкового тракту і кістковий мозок, викликаючи, відповідно, симптоми ураження шлунково-кишкового тракту, а також лейкопенію, яка сприяє розвитку вторинної бактеріальної інфекції (нерідко, сепсису).

Лікування та профілактика

Лікування

Лікування парвовірусного ентериту багатокомпонентне та коригується залежно від тяжкості стану тварини. Застосування специфічних імунних сироваток, противірусних препаратів, імуномодулюючих та імуностимулюючих засобів має недоведену ефективність, тому необхідність їх використання знаходиться на стадії обговорення (багато ветеринарних лікарів відзначають відсутність будь-якого впливу на перебіг захворювання більшості цих препаратів). Ефективних противірусних препаратів на даний момент немає.

Обов’язково проводиться регідратація організму — внутрішньовенне краплинне введення кристалоїдних та колоїдних розчинів, а також препаратів для парентерального харчування (ентеральне харчування при гострому захворюванні та наявності блювоти протипоказане). Використовуються збалансовані сольові розчини, глюкоза, жирові емульсії та розчини амінокислот. Інфузія повинна проводитися тривало, розчини перед використанням гріються до температури тіла для того, щоб знизити енерговитрати організму на їх зігрівання. Регідратація проводиться під строгим / суворим контролем ветеринарного лікаря в умовах стаціонару.

Також здійснюється призначення антибактеріальних препаратів, необхідних для запобігання розвитку вторинної бактеріальної інфекції та сепсису через лейкопенію. Як правило, використовують такі антибіотики як амоксиклав або препарати цефалоспоринового ряду в поєднанні з метронідазолом (бо крім аеробних, часто розвиваються анаеробні інфекції). У тому випадку, якщо тварина надійшла до ветеринарної клініки у шоковому стані (поєднання гіповолемічного, септичного та, іноді, кардіогенного шоку) виправдано застосування глюкокортикостероїдів.

Можливе призначення інгібіторів протеаз — контрикалу (гордоксу), при сильному зниженні кількості лейкоцитів — переливання донорської крові (гемотрансфузія). Також, залежно від наявності або відсутності певних клінічних ознак, застосовують такі препарати як церукал і но-шпа (з певним розривом у часі введення — неодночасно), діцинон — за наявності крові в калі. Після усунення блювання, корисним може виявитися призначення ентеросгеля, який задається / дається орально. Після поліпшення стану та появи можливості ентерального харчування, необхідне спеціальне дієтичне годування — часто, та маленькими порціями рідкою високозасвоюваною їжею.

Профілактика

Профілактика парвовірусного енетриту ґрунтується на своєчасному проведенні вакцинації. Зазвичай використовуються полівалентні вакцини, які забезпечують захист від чуми м’ясоїдних, парвовірусного та коронавірусного ентериту, аденовірусної інфекції, парагрипу, лептоспірозу, сказу (у різних комбінаціях). Вакцинація на першому році життя проводиться дворазово — як правило, у 10-12 тижнів з подальшою ревакцинацією у 16-18 тижнів. У деяких випадках виправдано ранній початок вакцинації (високий ризик зараження, низький рівень колострального імунітету).

Потім проводиться щорічна ревакцинація. За 10-14 днів до планованого введення вакцини необхідно провести дегельмінтизацію, оскільки наявність глистової інвазії заважає формуванню нормальної імунної відповіді на компоненти вакцини, що вводяться в організм, внаслідок чого рівень захисту від захворювань може бути недостатньо високим. Профілактикою зараження тварин, які міститься в одному приміщенні з хворим собакою, полягає в ізоляції інфікованого собаки, а також проведенні ретельної обробки дезінфікуючими засобами (необхідно уточнити у ветеринарного лікаря, які саме наявні у продажу препарати є найбільш ефективними, так як парвовирус досиь стійкий) як приміщення, так і предметів догляду, одягу людей, які контактували з хворим собакою — у тому випадку, якщо вони також здійснюють догляд і за здоровими тваринами.

Діагностика

Діагностика парвовірусного ентериту проводиться комплексно — з урахуванням даних анамнезу, наявності характерних клінічних ознак та результатів лабораторних досліджень. Як правило, власник собаки повідомляє про раптовий початок захворювання (період зниження апетиту та активності до появи яскравих ознак хвороби є коротким і може бути помічений не всіма господарями тварин) — поява блювоти та проносу, повної відмови від корму та води, сильного пригнічення. Крім отримання інформації про швидкість прогресування симптомів, ветеринарному лікарю необхідно з’ясувати породу і вік тварини, наявність або відсутність подібних симптомів у тварин, які утримуються разом із хворим собакою, якщо вона є не єдиним вихованцем у будинку (а також у тому випадку, якщо клінічні ознаки виявлені у собаки, яка знаходиться в розпліднику, притулку або інших місцях скупченого утримання тварин). Під час клінічного огляду виявляються характерні для парвовірусного ентериту симптоми і, як правило, тяжкий стан тварини (необхідна електрокардіографія). Лабораторні дослідження, які проводяться при підозрі на парвовірусний ентерит, включають стандартний гематологічний профіль і спеціальні аналізи. Найчастіше визначеною клінічному аналізі крові зміною є лейкопенія — зниження кількості лейкоцитів. Також може відзначатися анемія, пов’язана із втратою крові у шлунково-кишковому тракті. До досліджень, які дозволяють поставити точний діагноз, відносяться ІФА та ПЛР-діагностика, причому остання є кращим методом визначення збудника.

Симптоми

Парвовірусний енетрит характеризується яскравою клінічною картиною. Найбільш специфічними симптомами є неприборкане блювання і профузний пронос, нерідко кривавий. Внаслідок великих втрат рідини з каловими та блювотними масами розвивається дегідратація — зневоднення організму, що характеризується погіршенням стану шкіри, «западанням» очних яблук. Можливий розвиток гіповолемічного шоку.

Загальний стан тварин у більшості випадків тяжкий, можливе підвищення температури. Спостерігається відмова від їжі та зниження маси тіла (кахексія, або виснаження). Також є сильна болючість внаслідок вираженого пошкодження слизової оболонки шлунково-кишкового тракту. При прогресуючому зниженні кількості лейкоцитів, викликаним впливом вірусу на кістковий мозок, знижується імунний статус тварини, що у деяких випадках тягне за собою розвиток септичного шоку.

Ушкодження міокарда, що викликається парвовірусом, провокує розвиток кардіогенного шоку з вираженими симптомами серцевої та дихальної недостатності (остання може бути викликана кардіогенним набряком легень) — задишкою, синюшністю слизових оболонок і більш тяжкими клінічними ознаками. Слід зазначити, що міокардит розвивається нечасто, зазвичай, у молодих тварин (і тягне несприятливий прогноз — зазвичай, летальний кінець).

Поради щодо здоров’я та харчування тварин у 2025.