Як навчитися розуміти мову собак?

Як? Да просто! Вчитися, вчитися та ще раз вчитися!

Як навчатись? Наприклад, прочитати одну або кілька книг про «мову собак». 

• «Як розмовляти з собакою» (С. Корен); 
• «Чого хоче ваш собака: Собача «мова жестів». Таємниці Мова собаки» (В. Городецький); 
• Як зрозуміти собаку. Навчися говорити мовою кращого друга» (Д. Феннел); 
• «Розшифруйте мову вашого собаки. Пози, гавкіт, мітки…» (В. Драмар); 
• «Берез — про що говорять собаки» (Т. Ругос); 
• «Діалог із собаками: сигнали примирення» (Т. Ругос).

І якось після приведення такого списку книг, присвячених «мові собак», відповідати парою фраз ніяково. І може не вийти зовсім. Як можна розповісти двома словами про те, про що Стенлі Корен (між іншим, професор психології) написав на 390 сторінках своєї книги «Як розмовляти з собакою»?

З іншого боку, наявність книг про «мову собак» якось за замовчуванням має на увазі існування цієї мови. Адже не можна писати товсті книги про те, чого нема?

А ви коли-небудь замислювалися, що за звір наш домашній, саме домашній, хазяйський, сімейний собака? Той собака, який живе в квартирі та будинку? Якщо замислитися, то це зовсім і не собака, а «собаколюдина» горда.

Згадайте: зі своїх, припустимо, 10 років життя наш собака проводить тільки 3-4 місяці в собачому світі, а потім все життя живе, спілкується і взаємодіє з людьми. Вона не встигає стати собакою, вона не навчається механізму обміну інформацією з іншими собаками, тому що не взаємодіє з ними. Наш собака адаптується і пристосовується до нас, перебудовується під нас, беручи участь у формуванні людино-собачої мови — каналів інформації між собою та людиною. А за великим рахунком і розмовляти з іншими собаками нашому лабрадору нема про що й нема чого.

Товариші, які пишуть про собачу мову, починають танцювати від вовка. Мовляв, вовк — істота високосоціалізована, здатна до здійснення кооперативної (тобто спільної зі своїми одноплемінниками) діяльності, а саме: спільне вирощування потомства, колективне полювання і колективний захист спільної території. Для цього вовки повинні обмінюватися інформацією для координації своєї діяльності. І успішно, до речі, цією інформацією обмінюються за допомогою міміки, пантоміміки, звукових та ольфакторних сигналів. І товариші, які пишуть про собачу мову, із задоволенням наводять картинки з вовками, у яких вуха то вперед, то назад, хвіст то палицею стирчить, то під пузо підібраний, а паща взагалі з різним ступенем оскала присутня.

Нагадаємо, що на шляху від вовка вільного до підневільного домашнього вихованця собаки перестали разом вигодовувати потомство, вовча родина перетворилася на пухку групу особин. Собаки перестали бути мисливцями, а стали підбирачами та падальниками, і територіальна поведінка у них спростилася. Таким чином, зникло те, для чого потрібна була мова. Говорити стало нема про що. І мова якщо не зникла, то спростилася до непристойності. Залишилися генетично успадковані сигнали, що відповідають тому чи іншому стану і нікому не адресовані, а просто відповідають фізіологічному стану: «злий я як вовк», «щось мені страшнувато», «кохання хочеться», «давай пограємо». Це ми говоримо про міжсобачу мову.

Однак одночасно зі спрощенням вовка до собаки відбувалося те саме одомашнення — тобто олюднення. З’явилося навіть таке поняття, як коенволюція — спільний історичний розвиток собаки та людини. Собаки відбиралися не за здатністю зрозуміти іншого собаку, а за здатністю зрозуміти людину. І людина залишала поряд із собою тих собак, які краще її розуміли. І, до речі, сучасні дослідження показують, що домашні собаки краще розуміють сигнали, що подаються людиною, ніж людиноподібні мавпи. Це ми до того, що паралельно з деградацією міжсобацької говірки / говору собачої мови, розвивався і зміцнювався собако-людський діалект.

А зараз давайте повернемося до тих картинок «вовчої мови», яку так легко переносять на собак зі становищем вух, хвоста та іншими позами.

Вовк може зрозуміти вовка, бо вовк і в Африці вовк! Він практично скрізь однаковий. А тепер уявіть собі: зустрілися на вулиці ніс до носа мопс (боксер, бурбуль тощо) та німецька вівчарка. Вівчарка, начитавшись Стенлі Корена, давай із себе вовка зображати: і вушка розсуне і назад їх змістить, і хвостик палицею поставить, і куточки рота витончено в дружній посмішці (не плутати з оскалом!) відтягне, а положенням тіла остаточно фразу і підсумує. Може, мопс чогось і зрозуміє, але відповісти точно ніяк не зможе: ні вухами, ні мордою обличчя, ні хвостом, ні залихватським становищем тіла. Мордою не вийшов мопсик, щоб по-собачому розмовляти!

Так що самі вирішуйте, є у собак власна мова чи немає її.

Але, незважаючи ні на що, пару книг про собачу мову прочитайте.

А щоб розуміти свого собаку, треба уважно за ним спостерігати. Вони нас чудово розуміють і без знання людської мови.

Додатковий матеріал по темі: Розмова з вихованцем – чому це нормально, і навіть корисно?

Актуальні тенденції у світі домашніх улюбленців 2025.